Постать кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського обросла легендами. Як не дивно, міфотворчість на цю тему набрала нових потужних обертів. Українська Православна Церква Київського патріархату канонізувала Калнишевського, приєднавши його до лику святих та ухваливши його образ (ікону) для поклоніння. В селі Пустовійтівка Роменського району Сумської області встановлено пам'ятник, пам'ятний знак у місті Ромни та на Соловках, де перебував на засланні Кошовий (нечувано, бо це у вороже налаштованій Росії).
Чи не тому, що останні були безкомпромісними, не намагалися вислужитися перед царатом в обмін на власне благополуччя?
Пропоную читачеві прослідкувати основні етапи діяльності Петра Калнишевського (роки життя 1690-1803):
1. Вибори Калниша (Калнишевського за російським йменуванням) на Кошового відбулися за погодженням з російським царатом.
2. Калнишевський за службу отримував від царату нагороди.
3. Він був великим власником, найбагатшою людиною на Запорожжі.
4. Утискав права рядових запорожців.
5. Підтримка Калнишевським Росії у війні проти Туреччини і Кримського ханства була не на користь Запорозькій Січі.
6. Результатом недалекоглядності та несамостійності Калнишевського стало виснаження Січі у війні на боці Росії, втрата Запорожжям ролі буфера між Москвою і Кримом.
7. Калнишевський добровільно здав Січ москалям.
8. Росіяни покарали Калнишевського і січову старшину, не дивлячись на їх вірну службу, для того, щоб відібрати їх володіння (землі, майно, гроші і т.д.) та залякати українців на довгі роки з метою обернення їх на кріпаків.
9. Тяжкі умови перебування Кошового на Соловках — міф.
Отже, Петро Калнишевський на відміну від Івана Мазепи, не зміг відмовитися від власних вигод заради України, тому несе відповідальність за втрату Січі, як останнього бастіону незалежності України. Це підтверджують джерела, наведені в авторитетних працях: А. Кащенко “Оповідання про славне Військо Запорозьке низове”, Київ, “Веселка”, 1992 р.; Н. Полонська-Василенко “Історія України”, Київ, “Либідь”, 1993р.; В.Грибовський “Петро Калнишевський”, Київ, ПП Наталія Брехуненко, 2007 р.
Негативну оцінку Калнишевському подано, також, і в Українському Радянському Енциклопедичному Словнику (УРЕС), Київ, 1987р. Ось коротка характеристика Калнишевського Петра Івановича (Калниша) з УРЕС, т. 2, стор. 7: “Користуючись підтримкою царського уряду, намагався ліквідувати виборність старшини і обмежував права рядових козаків”.
Протилежну оцінку подано в Енциклопедії Українознавства, Львів, 1994 р. У т.3, на стор. 926 зазначено: “Здібний адміністратор і дипломат, Калнишевський багато зробив для економічного та культурного піднесення Запоріжжя й оборони його державної автономії; він дбав про колонізацію Запорізької території, поширення хліборобства й торгівлі; кілька разів був послом Коша в Петербурзі, де обстоював територіальні права Запоріжжя від зазіхань російського уряду та оселених ним на півдні України чужоземних військових колоній. Але відвернути остаточного знищення Запоріжжя йому не вдалося.”
Звернімося до більш детальних джерел, опрацьованих авторитетними дослідниками. Ось яким постає Калнишевський у книзі Адріана Кащенка “Оповідання про славне Військо Запорозьке низове”:
“Калниш, або Калнишевський, родом був з військової старшини Лубенського полку і, незважаючи на те, що зовсім не знав грамоти, був чоловік досвідчений, розумний і дуже побожний. Ще трохи раніше обрання Калнишевського на кошевство (1 січня 1765 року), а саме 10 листопада 1764 року, указом цариці Катерини II гетьманство на Україні було востаннє скасовано, і знову Україна почала управлятись колегією з чотирьох росіян та чотирьох українців. Фактичним же управителем України, а разом і Запоріжжя, став граф Рум'янцев.
... Захоплення гайдамаків (учасників коліївщини) російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно обурила запорожців і проти поляків, і проти російського уряду, і коли 26 грудня 1768 року кошовий отаман Петро Калнишевський став перед радою і вичитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його лаяти зрадником за те, що лишив Україну під час останнього повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю всіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.
... Переляканий тим погромом, Калнишевський, переодягнений на ченця, втік з деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий панотець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.
... Калнишевський не зміг вивернутися з того становища і почав робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою війська.
За кошевства Калнишевського поділ запорожців на дуків (старшину) та голоту, або чернь, ще дужче зміцнився і поставив більшість запорожців у залежність від меншості.
При Калнишевському ж занепав і віковічний звичай військовий — обрання щороку вільними голосами кошового отамана. Калнишевський був відомий самій цариці Катерині, і це дало рацію січовій старшині пустити поголоску, що Військо Запорозьке тільки й держиться Калнишевським і що коли б Військо скинуло його з кошевства, то зараз же було б скасоване й саме Військо. Через те, страхаючись за долю всього Війська, запорожці, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на іншу старшину було між черню незадоволення і хоч він порушував одвічні військові звичаї, за які на Старій Січі кошового вкинули б у річку.
...Починаючи з року 1769 нову війну з Туреччиною, цариця Катерина прислала Калнишевькому і всьому Війську Запорозькому грамоту, у котрій між іншим було написано: “Ми почитаємо (запорожців) найбільше зичливими нашими підданцями, і при першій нагоді Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому низовому вчинимо”.
Кримський хан Крим-Гірей теж мав надію прихилити запорожців на свій бік, і зимою 1768 року без ніякого окупу пустив на Січ всіх запорожців і чумаків з України, що були під час розмиру захопленні у Криму і вже навіть продавались у неволю. Заходи хана були ні до чого, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником російської зверхності і міцно держав владу у своїх руках, вдруге ж після виходу з Січі у монастир Пилипа Федорова партія турецької зверхності не мала ні одного видатного представника і не мала ніякої сили.
... Поки військо перебуло зиму на Січі, поміж запорожцями знову вибухнуло незадоволення старшиною, найбільше з приводу того, що військо на війні було на послугах російському війську та генералам, котрі часом поводилися з запорожцями і навіть з їхніми полковниками та старшиною дуже нечемно, та ще з приводу того, що Калнишевський, “підслуговуючись”, як казали козаки, “Москві”, покинув без війська східні запорозькі землі і попустив їх до руїни, а чимало товариства до загину.
... У грудні 1769 під час обіду у Корсунському курені козак Дорошенко почав дорікати отаманові Петру Остроуху та бувшому отаманові Скапі за те, що вони, прислуговуючись “москалеві”, гнітять товариство, і врешті назвав їх обох зрадниками... Калнишевський звелів Дорошенка і всіх, хто бив Скапу, заарештувати і, всупереч звичаям Війська Запорозького, віддав їх на суд коменданта Ново-Січового ретрашементу. Цим вчинком Калнишевський яскраво показав, яка різниця між ним та кошовим Іваном Сірком. Той, як ми знаємо, уперто обстоював незалежність військового запорозького суду од російської влади, кажучи: “Як ми видамо одного (самозванця Симеона), то Москва всіх нас поодинці порозтягає”. Калнишевський же сам порушив ту незалежність без вимог навіть з боку російського уряду.
... Незадоволення на кошового вибухнуло знову, коли Калнишевський у березні 1770 року виступив у похід. Корсунський курінь не схотів виступати слідом за кошовим, вимагаючи, щоб раніше було визволено з в'язниці Дорошенка та його товаришів. Щоб приборкати корсунців, Калнишевський з походу попросив генерала Паніна арештувати бунтарів російським військом і заслати їх за непокірність “на Сиберію”. Так воно й сталося, і чимало запорожців Корсунського куреня загинуло у Сибіру на каторзі. З цих випадків яскраво видно, що Калнишевський, як колись Мазепа, Самойлович та Брюховецький, підтримував свою владу на Січі не власним впливом на громаду, а силою російського уряду та війська.
Останній вчинок украй одвернув од нього запорожців, і у березні того ж року Щербинівський курінь змовився, щоб Калнишевського вбити та, обравши кошовим отаманом Пилипа Федорова, передалися під протекцію турецького султана. Змова ця почала поширюватися по Війську, та про неї довідався один із січових священників і застеріг Калнишевського, а той вжив заходів, щоб той бунт загасити завчасу.
... За службу Запорозького війська цариця Катерина 5 січня 1771 р. пожалувала Калнишевського золотою медаллю, обсипаною самоцвітами, з портретом цариці.
Калнишевський після козацьких розрух 1769 та 1770 років та під впливом вимог козацьких рад не смів не обороняти військових земель збройною рукою.
... Головатий у Петербурзі півроку оббивав пороги у князів Потьомкіна, В'яземського, Прозоровського і в інших вельмож, та тільки всі вони у своїх думках вже межували запорозькі землі поміж себе і, протягаючи час, упевняли царицю у тому, що Військо Запорозьке після того, як татари скорились зовсім стало непотрібне і умовляли зовсім скасувати Запорожжя.
Врешті цариця Катерина II погодилася з думками вельмож: в квітні місяці року 1775 видали Потьомкіну наказ одібрати од Війська Запорозького зброю і скасувати його назавжди. Потьомкін доручив виконати царський наказ генералу Текелію.
... Між запорожцями сталось замішання: більшість не хотіла коритись, а хотіла зброєю обстоювати свою волю і свою матір-Січ: старшина ж запорозька і всі, хто мав зимівники, хутори та худобу, — всі січові дуки-срібляники — були за те, щоб скоритись, аби зберегти своє майно.
Калнишевський умовляв січову сірому не змагатись. Але промови Калнишевського мало робили впливу: запорозьке лицарство мало скасування Січі за нечувану кривду і хотіло змагатись навіть без надїї на перемогу, лише на те, щоб, як казали запорожці, не затоптати у болото козацької слави.
... Коли Калнишевський не дозволив одімкнути пушкарню, натовпи запорожців розбили у пушкарні двері і почали вже витягувати на стіни гармати, коли на майдан вийшов січовий архімандрит Володимир і, держачи у руці крест, почав запорожців умовляти, щоб не проливали братньої крові, а скорились Божій волі. Запорожці потишились і залишили думку про змагання, а замість того на майдані почулися вигуки: “На Дунай!”, “До турка!”.
Тим часом Калнишевський вбрався у найкраще вбрання, надів на шию царську медаль із самоцвітами, взяв у руки хліб з сіллю і разом з суддею Павлом Головатим, писарем військовим Глобою і всіма курінними отаманами пішов з Січі до московського стану. Тільки не допомогли Калнишевському ні покірливість, ні зароблені їм од цариці медалі: Потьомкін вже упевнив царицю Катерину, що запорожський кошовий разом з суддею і писарем — злочинці, варті смертної кари. Закованих у кайдани Калнишевського, Головатого й Глобу того ж дня під великою вартою було виряджено до столиці.”
Пояснення, чому так вчинив царський уряд, знаходимо в т.2 “Історії України” Н. Полонської-Василенко:
“Заарештовано ще декого з старшини, які спротивлялись загарбанню запорозьких земель росіянами. Архів, регалії, коштовні ікони та інше церковне майно вивезено. Майно старшини та заможних козаків переписано і конфісковано. Під час конфіскації майна запорізької старшини у Калнишевського знайдено золота та срібла на 42.520 рублів 95 копійок, у писаря Глоби – на 27.648 рублів. Крім того, у Калнишевського знайдено обліків на 8.988 рублів. Всі ці гроші були в різних валютах. Глоба мав боргових розписок на 5.618 рублів. За реєстром сконфіскованого майна Калнишевський мав 15.880 голів худоби і в тому числі 639 коней. Писар Глоба мав 13.774 голови худоби. Звичайно кожний козак діставав право на заснування лише одного зимівника (хутора), але Калнишевський мав 7, Глоба – 3. В зимівнику Калнишевського стояли будинки на кілька покоїв, з стінами, вкритими шпалерами, в них були гарні меблі, шафи, портрети, килими, дорогий посуд, канделябри тощо. Були стайні, кошари, млини. Все це добро разом із землями дісталось як військовий трофей царським вельможам. Калнишевського ув'язнено на Соловках, а Головатого та Глобу заслано на Сибір. Значна частина рядового козацтва – сіроми – одержали від нового начальства перепускні квитки нібито на рибальство, а насправді це козацтво тікало за Дунай. Інші залишалися на своїх місцях і були записані як “скарбові селяни.”
1783 року запроваджено кріпацтво на Лівобережній Україні. У тяжкій неволі Калнишевський провів 25 років, ніби нагадуючи тим про кару українцям за прагнення до волі.
Ще один міф, а саме про обставини перебування П.Калнишевського на засланні, розвіює Владислав Грибовський у книзі “Петро Калнишевський”, затвердженій до друку рішенням Вченої ради Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.
“Кошового утримували як знатного в'язня, адже на його потреби урядом було передбачено коштів з розрахунку 1 рубль на день, або більше 360 рублів на рік. Для порівняння: річне утримання ченця коштувало 9 рублів, просто в'язня — від 10 до 30 рублів.
... П.Калнишевський мав можливість заощадити досить значну суму, щоб робити щедрі подарунки монастирю або наймати робітників для полагодження даху своєї келії.
... У 1794 році пожертвував Спасо-Преображенському собору запрестольного хреста вагою більше 30-ти фунтів, виготовленого зі срібла, а своє звільнення відзначив подарунком оздобленого сріблом з позолотою Євангелія, вага однієї оправи якого перевищувала два пуди...
... він відмовився залишати монастир, вказавши у своєму “проханні” на царське ім'я: “не можу одважитися йти в дорогу таку далеку, а вирішив залишок днів моїх присвятити служінню Єдиному Богу у цьому блаженному усамітненні, до якого за двадцять п'ять років звик я остаточно...”.
Науковець робить висновок:
з одного боку -
“... доля П.Калнишевського — повчальне втілення того, до чого призводять сподівання вгамувати апетит Росії за допомогою смиренності, усіляких поступок та демонстрації лояльності”,
а з іншого -
“Однак головна заслуга останнього кошового — всіляке сприяння українській колонізації причорноморських степів — перевищує всі прорахунки. Широко відкривши клапан для освоєння українцями причорноморських степів, він остаточно і невідворотно визначив історичну долю регіону, спричинивши інтеграцію Північного Причорномор'я до етнокультурного простору України”.
Отже, тільки сувора правда про діяльність наших керманичів дозволить нам у майбутньому уникати повторення фатальних помилок.
Цю історію написано 29 грудня 2009 року, джерело
© likagordasky
Комментариев нет:
Отправить комментарий